Тепер я – волонтер!

З дитинства мені запам'яталося не багато, але саме це відчуття я пам'ятаю дуже яскраво. Будучи ще ученицею старших класів звичайної загальноосвітньої школи мені хотілося відвідувати дітей-сиріт або дітей, яким поставили безнадійний діагноз. Мені тоді здавалося, що я можу для них щось зробити, якось їх підтримати. Тоді я, на жаль, не знала, що є цілий напрямок для самореалізації під назвою «волонтерство». Намагалася розповісти про своє бажання друзям (тільки тепер розумію, що треба було поділитися з батьками), але вони лише сміялися наді мною і не сприймали мене серйозно.

Моє бажання допомагати дітям поступово заховалося за проблемами студентського життя, а потім і за високою відповідальністю на першій роботі, як сонце ховається за хмарами. Але сонце не може постійно ховатися, тому кілька місяців тому я потрапила до дитячого реабілітаційного центру при благодійному фонді «Варнава» (далі просто Центр).

Треба зізнатися, що до першої нашої зустрічі з дітьми я думала, що дітки, у житті яких з'явилися складні обставини, замкнені, вороже налаштовані й абсолютно не ввічливі. Але це зовсім не так. У мікрокліматі Центру побудована правильна система цінностей, де діти цінують людське спілкування. Після свого першого візиту до Центру мені хотілося стрибати, танцювати, співати, кричати - це відчуття радості неможливо передати словами. Я точно знала, що це те, чого мені так бракувало в житті.

Тільки-но я увійшла до Центру, діти дружньо подивилися на мене і привіталися. Ганна Володимирівна, психолог Центру, а тепер і моя хороша подруга, відразу представила мене як викладача англійської мови. Практично всі діти від 7 до 17 років виявили бажання вивчати англійську, але особливо Оленка, яка хоче здати екстерном 8 і 9 класи (а скільки радості й гордості за ученицю було в мене потім, коли Олена отримала 11 балів за першу здану тему!). Цього ж дня ми визначилися з програмою і почали заняття. Після роботи ми грали в «Пантоміму», а коли я збиралася додому, наймолодша дівчинка 8-ми років стрибнула мені на руки і поцілувала в обидві щоки. І тоді я відчула величезний прилив енергії, якого мені тепер, напевно, вистачить на довго J

Кожного разу, коли я дивлюся сюжети про складні життєві обставини дитячих доль по телевізору або читаю про це в друкованих ЗМІ, мені хочеться відразу поїхати до моїх учнів і провести з ними ще більше часу. Мені дуже приємно, що я хоча б якось можу позитивно вплинути на їх долю і принести їм радість спілкування й навчання. І я знаю, що в день мого приходу вони раз у раз визирають у віконце, щоб побачити мене до того, як я подзвоню у двері.

Насправді багато соціальних проблем можна вирішувати з любов’ю до людей, а тим більше, любов’ю до дітей. Просте людське спілкування для них означає дуже багато. Буває, я просто слухаю їх історії, іноді слухаю по дві години. Це ж діти! Навіть якщо їм вже по 17 років! Кожен із них мріє тільки про одне - опинитися в родині, де їх полюблять. І вони дуже хочуть платити тим же, тільки в тисячі разів сильніше! Іноді мені здається, що мої учні дають мені більше, ніж я їм.

Щиро дякую Всеукраїнському громадському центру "Волонтер" за надану можливість самореалізації!

Ольга Шибанова